Сніжана народилася в Одесі, але вже майже рік живе в Чехії. Жінка покинула свій дім через місяць після початку повномасштабної війни в Україні. На той час вона була на сьомому місяці вагітності. Її чоловік – моряк. У час коли росіяни заатакували сусідню країну, він знаходився у службовому рейсі. Через специфіку його роботи, подружжя іноді не бачать один одного навіть до дев'яти місяців.
Катерина Орда „Wprost Ukraine”: Розкажи будь ласка, як ти запам’ятала 23 лютого – день перед початком повномасштабного вторгнення.
Сніжана, дружина військового моряка: Пам’ятаю цей день чітко и прекрасно. Він глибоко закарбувався в моїй пам'яті, це був останній день мого безтурботного життя. Тоді я прокинулася в сонячній Одесі. Пам'ятаю, що було холодно, але навіть погода не сповіщала про початок війни. В новинах говорили, що з хвилини на хвилину станеться щось жахливе, але я не хотіла в це вірити. Я вирішила не думати про це для власного спокою і для спокою моєї майбутньої дитини.
Пам'ятаю, як займалася своїми щоденними справами, а ввечері пішла до кінотеатру. Я довго не могла знайти зручного місця. Мені було важко сидіти, бо на той час я вже була вагітною. Я також пам'ятаю, що того дня купила собі кросівки на весняний період, які так ніколи і не вдягнула... Наступного ранку я прокинулася вже у зовсім іншій реальності.
Як виглядає твоє життя зараз?
Зараз я живу в Празі. Вже рік я починаю свій день з того, що спочатку читаю новини, а потім п'ю каву. Відчуття, що все змінилося. Однак зараз я не відчуваю себе самотньою. На світ з'явився мій прекрасний хлопчик. Я вдячна за те, що перебуваю в безпечному місці. Незважаючи на те, що в Україні щодня лунають сирени, я намагаюся насолоджуватися спокоєм, який маю тут, і присвячувати весь свій час дитині.
Я перестала планувати своє життя, я можу твердо сказати, що живу одним днем. Раніше в мене були плани, цілі, мрії, а зараз бажання лише одне – добре відоме всім українцям. Це перемога України.
Після початку війни змінилося все. З чим тобі й досі не вдається змиритися?
Найважче зрозуміти, що за такий короткий час гине багато невинних людей, цивільних, гинуть невинні діти – діти, які ще не встигли пізнати цей світ. Для мене найстрашніше те, що люди залишаються інвалідами на все життя, що сім'ї залишаються без своїх близьких....
Якщо б у тебе була можливість змінити щось у минулому, щоб це було?
Іноді я думаю про те, що я не цінувала все що я мала, так як могла б, коли жила вдома, в рідній Одесі. Адже всі ми прекрасно розуміємо, що кращого місця ніж рідний дім не існує. Я б цінувала більше свою свободу, свій час з рідними, можливість поїхати кудись, спокій – це все виявилося для мене таким важливим, я навіть і не уявляла, що настільки.
Як ти знаходиш в собі сили?
Я усвідомлюю, що навіть коли мені важко, а це буває досить часто, бо життя в іншій країні багато в чому відрізняється від того, що я знала, я – мати маленької дитини, тому не маю права розклеюватися. Відчувати весь цей стрес – це все безумовно важко. Мені не вистачає підтримки чоловіка, якого я бачу раз на дев'ять місяців через його роботу.
Однак я знайшла в собі сили рухатися далі. Я маю жити заради своєї дитини, і кожного разу, коли мені хочеться опустити руки, я дивлюся в очі сина – це додає мені сил і надихає мене йти далі. Я розумію, що маю працювати і розвиватися, бо маю маленьку дитину і знаю заради кого жити.
Щоб ти порадила молодим мамам?
Як би банально це не звучало, моя порада – мінімізувати читання новин, цінувати час, який ви проводите зі своїми дітьми, і намагатися дати їм якомога більше можливостей. Адже діти – це наше майбутнє, наша надія і наступне покоління чудових українців.
***Пам'ятайте, що якщо вам потрібна допомога або психологічна підтримка, ви можете звернутися до фахівців низки установ. Детальну інформацію ми надаємо у статті за посиланням.
