Хоча минуло вже три роки з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, війна триває, і її наслідки відчуваються на багатьох рівнях. Даніель Леваковський, який займався організацією гуманітарної допомоги з перших днів конфлікту, ділиться своїми спостереженнями щодо змін у повсякденному житті постраждалих від війни.
«Спочатку були жахливі черги людей, які тікали, навіть за 30-40 км до кордону. Матері з дітьми, зима, мінусова температура, лише те, що вони взяли з собою», – згадує він свої перші поїздки в лютому 2022 року.
З часом образ війни в Україні почав урізноманітнюватися. У західних містах, таких як Львів, повсякденне життя триває майже без перерв – люди ходять на роботу, зустрічаються з друзями, ходять на концерти. Хоча війна все ще триває, часто це лише фон. «Ми дивуємося, що вони там розважаються, але як вони мають жити? Там нічого не відбувається. Ми знаємо, що іноді запускатимуть ракети чи дрони, і щось трапиться». «Найбільше дій відбувається на фронті», – каже Леваковський.
Леваковський наголошує, що попри складну ситуацію, українці залишаються вдячними за отриману допомогу. Коли вони бачать польський прапор на його машині біля блокпостів, вони часто пропускають його без проблем. Мешканці запрошують його до себе додому та виявляють теплу гостинність. «Якщо ви приїжджаєте о 7:00 ранку, пам’ятайте, що обід о 7:00, бо вони знають, що ви будете там о 7:00 ранку, і він не чекає на вас із бутербродом та кавою; він готує обід о 7:00 ранку. Там є суп і все необхідне», – каже він з посмішкою. «Гостинність неймовірна. Але у них також дуже смачна їжа». Як бачите, я люблю поїсти, тому користуюся цим», – додає він з гумором.
Ставлення мешканців східної України може здивувати – особливо старших, які роками жили в тіні війни, прямо на передовій. «Вони хочуть жити». Для них мало що зміниться, чи то Путін, Зеленський, чи хтось інший», – каже волонтер Даніель Леваковський. Він повідомляє, що багато хто з них тримає вдома «два прапори» – український та російський – готові прийняти будь-кого, хто дасть їм мир. Леваковський наголошує, що це не ознака браку патріотизму, а радше прояв глибоко вкоріненого прагматизму людей, втомлених від війни. «Це люди старшого віку, вони хочуть дожити свої дні. Їх не можна назвати прапороносцями», – наголошує він.
Даніель Леваковський також торкається теми гуманітарної допомоги та її еволюції з початку війни. Він зазначає, що спочатку поляки реагували спонтанно та з величезною відданістю, але часто їм бракувало чіткої оцінки ситуації. «Поляки винахідливі. Коли щось трапляється, ми всі йдемо, але робимо помилки, а потім обпікаємося», – каже він. З часом прийшло усвідомлення: не всім, хто приїжджає з України, справді потрібна допомога, а статусом біженця іноді зловживають. «Сьогодні сюди приїжджає хтось зі Львова, хто ще не був у Польщі, і через три роки отримує статус біженця, а наступної миті ми бачимо Львів – там весело», – з гіркотою зазначає він.
Леваковський наголошує, що гуманітарна допомога має бути не лише щирою, а й продуманою. «Підтримуйте, але з розумом. Подивіться на менші організації, які показують, що вони роблять. Великі фонди не завжди розподіляють усі свої кошти туди, куди потрібно», – закликає він.
В інтерв’ю він також торкається складної теми корупції, яка, за його словами, досі помітна. «Її було і є видно, але її не можна викорінити за одну ніч», – визнає він. Він описує ситуації, які звучать як щось із абсурдного сценарію: на заправках закінчується пальне, а за кілька кілометрів солдати продають його в лісі. «Тут немає пального, а за кілька кілометрів звідси армія стоїть і продає його», – розповідає він.
